8.
Pavlo
(20.04.2005 11:32)
0  
Таїнства «Кобзарського цеху»
Хто такий кобзар, пояснювати не варто. А от хто такий сучасний кобзар — питання не з простих, оскільки дехто навіть дивується: а що, с й такі? Так от с, і з''явилися вони не на порожньому місці...
Під орудою Георгія Ткаченка
Десь наприкінці 60-их на початку 70-их років минулого століття у середовищі української інтелігенції, котру прийнято іменувати «поколінням шістдесятників», з''явилося нетрадиційне бандурницьке виконавство. Воно, по-перше, було зорієнтоване на використання традиційного кобзарського інструментарію, і, по-друге, сповідувало прихильність до репертуару, філософії та способу життя знаменитих мандрівних співців.
Все — як колись! Ці слова можна було вважати девізом на той час іще малочисельних виконавців автентичного напрямку. Чільне місце серед них належало художнику Георгію Ткаченку. І хоч він жив у Києві, та, ніби всупереч цьому, перейняв основи кобзарства харківських співців. Голоси тамтешніх кобзарів Древченка, Пасюги та Гащенка ще звучали на початку минулого століття.
Сьогодні ім''я Георгія Ткаченка кожен сучасний кобзар вимовляє з трепетом. Бо й справді цей чоловік зумів зробити чимало: досконало вивчив варіанти автентичної (традиційної) бандури та зробив відповідні креслення; наполегливо поширював свій рукописний підручник гри на народній бандурі та ау-діозаписи частини кобзарського репертуару у власному виконанні. Більше того, він навіть намагався організувати фабричне виготовлення інструментів.
І все ж, мабуть, найважливішим є те, що подвижник-одинак шукав і віднаходив послідовників. Найталановитіші, а, можливо, найупертіші та найбільш національне свідомі стали його однодумцями.
Під орудою Георгія Ткаченка зросли такі майстри, як Василь Сніжний і Валентин Нагнибіда, Андрій Кабалюк і Сергій Радько, Михайло Селівачов і Микола Товкайло, Василь Ходаківський і Віктор Мишалов. Поміж інших варто, мабуть, виділити Миколу Будника — за ним пішла молодь, а це завжди ознака поступу. До зауваг на цю тему ми ще повернемося пізніше, а поки що глянемо, на що спромігся майстер музичних інструментів, бандурист і художник Микола Будник...
На шляху до об''єднання
Під впливом Будника молодь почала відроджувати кобзарювання людними місцями — на вулицях, майданах, біля церков і навіть цвинтарів. Сподвижники цілком справедливо не вважали це якимось «старцюванням» — вони хотіли стати ближче до людей, як цього колись домагалися їхні духовні попередники.
Кількість «традиційників» (виконавців на автентичних інструментах) зростала. Збільшувалась і зацікавленість їхньою творчістю. Дуже часто вони ставали родзинкою якогось концерту чи лекції, те-ле- чи радіопередачі. А спільна гуртова робота тим часом викликала потребу в створенні власного творчого об''єднання.
Так з''явився сучасний «Кобзарський цех». Сьогодні в нього своєрідний «підлітковий» період — усього 12 років існування, хоча «кобзарське гроно» і виглядає доволі солідно. Є своє старше, молодше і навіть зовсім молоде покоління. Михайло Хай і Володимир Кушпет, Василь Кирилик і Михайло Коваль — із генерації старших. Тарас Компаниченко й Едуард Драч, Корній Мазур і Руслан Коз-ленко, Олесь Санін і Вадим Шевчук — із молодших. Наймолодші — Назар Божинський, Ілля Чернецький, Святослав Силенко.
Щоб відродити Душу...
«Кобзарський цех», хоч і повільно та все ж таки набирає сили. Він має свої особливості й таїнства. Так, прискіпливий читач уже, певне, давно зазначив: автор оперує тільки чоловічими іменами. В цьому, так би мовити, є свій сенс. Ось що розповідає «цеховик» і навдивовижу старанний дослідник автентичного кобзарювання (уже має кілька книжок на цю тему) харківський лікар Кость Черемський.
— «Кобзарський цех» уникає офіційності та штучності. Він зорієнтований на природне осягнення традиції. Може, саме тому нинішній цех чимось нагадує давнє професійне об''єднання співців. Передусім у ньому збережено ієрархічну структуру —братство поділяється на майстрів, підмайстрів та учнів. До цеху можуть входити всі, однак, за старовинним звичаєм, або ж забобоном, майстрами-виконавцями можуть бути тільки чоловіки. Керує цехом цехмайстер. Тим часом майстер, котрий заслужив право навчати учнів, зветься панотцем. Нині такого пошанування удостоєний Микола Товкайло...
Принагідне зазначимо: 56-літній панотець «Кобзарського цеху» Микола Товкайло працює науковим співробітником музею народної архітектури і побуту Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», кандидат наук. На старосвітській бандурі почав вчитися грати майже ЗО років тому в Георгія Ткаченка. Досконало володіє традиційним кобзарським репертуаром. Крім того, він майстер кобзарських інструментів. Охоче передає молоді свою кобзарську науку та вміння виготовляти інструменти. Загалом же особистість Миколи Тихоновича заслуговує на окрему розповідь. Панотець «Кобзарського цеху» надає своєму оточенню особливого колориту, про який усе той же Кость Черемський повідомляє ще й таке:
— У товаристві введено в обіг елементи давньої кобзарської обрядовості — церемонії «одклінщи-ни», «визвілку», «столового». Все це, звісно, не для непосвячених. При цьому практикується створений на основі мови давніх кобзарів специфічний сленг, «братчики» дотримуються «кодексу честі». Серед них побутує особлива філософія. Та, попри все, в житті взаємини між цехмайстрами, підмайстрами й учнями суто товариські. Ніхто не вивищується, однак творчо активні «братчики» користуються особливою повагою... Серед тих, хто вже сьогодні сягнув певних висот у кобзарюванні, — Тарас Компаниченко. Ось як він оцінює сучасне кобзарювання загалом: — Подвижники цеху претендують на свою духовну спадкоємність від давніх кобзарів та лірників. Бо, як казав колись Микола Будник, плоть давнього співоцтва відродити не можна, а от його душу — можна.
Продовження усної традиції
Кобзарська традиція плюс елементи новотворчості — основа творчих набутків «братчиків». А ще варто говорити про терплячість, оскільки виконавці — «традиційники» знають: їхнє виконавство не є масовим і не забезпечить швидку популярність. Вони керуються тим, що в сучасному надто розбурханому світі гра на старовинному музичному інструменті — то спосіб глибинної духовної самореалізації й самоосягнення світу як у просторі, так і в часі.
Діяльність подвижників «Кобзарського цеху»— це явище усної традиції, яка спонтанно й автентично продовжена в сучасних умовах.
Коло виконавців-«традиційників» пропонують модель дослідження тепер уже незрозумілих моментів минулого. Це, зокрема, стосується й майстерні з виготовлення традиційних музичних інструментів.
Реконструйовано криловидні та шоломовидні гусла, половецькі й давньоруські гудки, різновиди української кобзи, бандури, торбана та колісної ліри. І, здається, звук таких інструментів та автентичний співецький репертуар здатні відтворити саме той скарб, що завжди жив у глибинах української душі.
Володимир Музика. "Урядовий кур"єр", 14 квітня 2005.
|
