(XIX-XX ст.)**
на археологічному з`їзді в Харкові (1902 р.)
Рогозянський Гнат. Народився у 20-х роках XVIII ст. у с. Рогозянка на Харківщині. У юнацькому віці опинився на Запоріжжі. Був учасником багатьох козацьких походів. Після тяжкого поранення втратив зір і невдовзі став січовим кобзарем. Напередодні знищення Запорізької Січі обирається цехмайстром “усієї співоцької нищої братії”. Ініціатор скликання у серпні 1775 року Спасівської наради кобзарів, що накреслила орієнтири українського співоцтва на “час темних віків”. Гнату Рогозянському приписують визначальну роль у систематизації і переукладанні “незрячих” Вустинських книг. На початку ХХ ст. з уст кобзарів записано кілька “пам’ятниць” цехмайстра, частина з яких має сакральне значення. Помер Гнат Рогозянський на початку ХІХ ст. Похований у рідному селі.
Вовк Хведір Ївлампійович (1798 – 1889). Кобзарський цехмайстер у 1848–1889 р.р. біографічні нотатки про співця у записі М. Гримич такі: “Це була легендарна особа. З одного боку, від нього не зроблено жодного запису, а з другого – з вуст різних кобзарів різних поколінь звучали слова найвищої оцінки його кобзарської майстерності, людський якостей. Якщо говорити про славу не перед слухачами, а серед професіоналів-кобзарів та лірників (адже громадська думка часто штучно створювалася завдяки симпатіям збирачів, відомих людей), то, безперечно, найавторитетні-шою особистістю на багато років був Хведір Вовк. Тому його ім’я заслуговує на більш широку оповідь.
Хведір Вовк був родом з Галичини. Будучи хлопцем, він, внаслідок куплі-продажу, опинився на Східній Україні, в с. Сомівка. Парубком його віддали в москалі, звідкіля він втік і прибився до монастиря під Прилуками. Там він став свідком “вертепу блудодійства”, а коли обурився, його осліпили. За допомогою одного з братівченців, йому вдалося втікти й звідти. Певний час його переховував у себе один єврей. Після того доля закинула Хведора Вовка в с. Козирщину, де “старий запорожець, Тихон Козир” вивчив його грати на кобзі, співати пісень і дум.
Кобзарі визнавали, що “на кобзі лучче його ніхто не грав. В сорок год його вже панотцем називали”. У 1848 році у Миргороді на Судній раді його обрали панотцемцехмайстером, і пробув він ним 41 рік. Хведір Вовк мав міцне здоров’я. Ніхто не знав, щоб він хворав коли, хоч і старий був, а ходив так піхуря, що молодий було з ним не зійде (... ) співав басюкою таким, що земля під ним, було, труситься. А бандура яка в його була. Як колихне на тій бандурюзі, аж хмари, було, колишуться, а трава, було, тільки шипотить. А люд слухаючий німів, як камінь, а сльози у людей лились з очей, неначе струмки журкотіли із високих гор, бо так покойний– царство йому небесне – наш найстарший панотець умів грать та співать.
Хведір Вовк дійсно був незвичайною особистістю. Межі його цехмайстерства розрослися до величезних розмірів. Він досконало знав 12 Устиянських книг, багато подорожував: “Панотець Хведір Вовк, царство йому небесне, скрізь бував, він був мандрівним дяком і монахом, і салдатом, ото вже така людина вродиться на світ. От він був і в Почаєві, і в Бандерах, і в Очакові, і багато знав хороших людей в Галичині, в Київській Лаврі були старі монахи, дуже любили і честили нашого панотця Хведора Ївлампійовича Вовка.
Є свідчення, що Хведір Вовк двічі зустрічався і мав бесіди з Т. Шевченком. Серед його учнів – П. Гащенко, С. Пасюга” (див. [Гримич М. Виконавці українських дум // Родовід. – 1992. – № 4. – С. 23]. Похований на старому цвинтарі у м. Грайвороні (тепер Білгородська обл. Російської Федерації).
Казан Іван (1852? – 1929?). Кобзарський Цехмайстер у 1889 – 1929(?) р.р. Був в одному колі з харківськими кобзарями С. Пасюгою, П. Древченком та П. Гащенком. Згадується у багатьох оповідях від цих кобзарів. Жив на Богодухівщині. Після смерті Хведора Вовка обраний у 1889 р. на “Грайворонській раді” цехмайстром “всієї Слобожанщини, Криму і Поазов’я”. Досконало знав Вустинські книги. Дозволив кобзарям навчати зрячих аматорів. 1929 року був ще живим. Дата смерті і місце поховання невідомі.
Велику роль у становлення слобідського кобзарства відіграли кобзарі Зіньківського повіту Полтавської губернії. Деякі з них справедливо вважаються прапанотцями “харківської школи” кобзарського виконавства, зокрема:
Зелінський Гаврило (Вовк) - один із найстарших кобзарів, які стояли біля колиски “слобідської школи”. Народився 1750 року в Зіньківському повіті Полтавської губернії. Значна частина його життя була присвячена Запорізькій Січі та Гайдамаччині. За даними П. Мартиновича, Гаврило Зелінський був кобзарем-характерником і чудово володів прийомами рукопашу. Нерідко брав участь у т. зв. “охотницьких” двобоях зі зрячими бійцями і часто виходив переможцем. “Був здоровий, плечистий вояка, воїном був незрячим, грудастим, боялися за силу”, – згадували про нього селяни. Гаврило Зелінський знав силу-силенну пісень, псальмів і кілька дум. До кінця своїх днів не випускав із рук бандури і вів активне життя. Прожив понад 100 років. Молився богу про смерть, але смерть не йшла до нього: “Що я прошу в Бога собі смерті, не дає Бог. [Значить] іще не пора вмерти,” – говорив він. Коли Іван Кравченко-Крюковський вчився у Гаврила Зелінського – він був таким старим, що і кобзу не міг удержати, продовжував наполегливо вчити своїх учнів кобзарському ремеслу. “Уночі оце, було, ми посходились, він мені разів три чи чотири покаже, а у мене пам’ять дуже добра була – то я й затверджу”. Крім Івана Кравченка-Крюковського, у Гаврила Зелінського (Вовка) вчилися Савка Лоташ з Лютеньки Гадяцького повіту, Іван Кравченко (дядько І.Кравченка- Крюковського) з с. Гапониці Лохвицького повіту Полтавської губернії та Стефан (Степан) Бідило із Богодухівського повіту Харківської губернії.
Хмельницький Іван (Хмель). Народився на початку ХІХ ст. у с. Бобрівники Зіньківського повіту, де прожив усе своє життя. Мав багато учнів, серед яких вирізнялися Дмитро Кочерга, Мусій Кулик (Гордієць), Орест Поливський, Артем Курочка, Петро Кожевник, Йосип Харченко, Назар Чернецький та інші. [Гримич М. Виконавці українських дум //Родовід. – 1992. – № 4.– С. 19]. Іван Хмельницький брав активну участь у “вустинських нарадах”, які організовували О. Матушевський, Д. Мартинович і Д. Самойловський. Прожив близько 100 років.
Найвизначнішими зіньківськими панотцями середини ХІХ ст. були Кулик Мусій Гордійович із с. Дейкалівка, Дмитро Кочерга з Більського та Василь Назаренко (Будянський) зі слободи Буди. Ці панотці були приблизно одного віку і майже одночасно отримали “визвілки” від свого панотця Івана Хмеля (Хмельницького). У Василя Назаренка і Дмитра Кочерги вчився відомий кобзар Хведір Гриценко-Холодний. Чапля Семен – кобзар із Межиріччя Охтирського по-віту. Походив зі стану козацьких переселенців. Жив у м. Лебедині (тепер Сумської обл.). Мав бандуру на 75 струн (очевидно, торбан). Хведір Холодний говорив П. Мартиновичу, що торбаніст помер у 1855 році.
Гриценко (Холодний) Хведір Хведорович (1814 – 1889). Народився в с. Глинська Зіньківського повіту. Учився Хведір досить довго – 8 років у незрячих панотців Василя Назаренка і Дмитра Кочерги, а згодом 3 роки в оркестрах панів Твардовських, Кочубеїв, Абаз. Багато переймає у слобідського торбаніста Семена Чаплі та бандуриста Івана Однорога. За свідченням П. Мартиновича, Хведір Холодний отримав благословення самого Гаврила Зелінського (Вовка) і “посів його бандуру” (отримав у спадок). У виконавській манері Гриценка-Холодного поєдналися найкращі сторони кобзарського і бандурницького мистецтва ХІХ ст. Гра Холодного викликала захоплення у найвибагливіших шляхетських авдиторіях, натомість незрячі співці були переконані, що Хведором грає “нечистий”. Учнями Хведора Холодного були: Семен Скорик (з Ізюму Харківської обл.), Василь Парасочка (м. Костянтиноград) та Іван Городницький (м. Костянтиноград). За свід-ченням П. Мартиновича, Х. Гриценко-Холодний знав 8 дум, 72 псальми і кількасот пісень.
Одноріг Іван Олексійович – кобзар із Сінного, тепер Краснопільського р-ну Сумської обл. В науці був у кобзаря Билини з Красного Кута Богодухівського повіту Харківської губернії. Ходив “на пару” із зіньківським кобзарем Хведором Гриценком-Холодним. Часто бував в Охтирці. Від Івана Однорога Хведір Холодний перейняв думу “Про Коновченка”.
Ригоренко Микола – кобзар із Красного Кута Богодухівського пов. Харківської губернії. Першим учителем Ригоренка був старий запорозький козак, який по знищенні Запорізької Січі перебрався на Слобідщину. Кобзар купує у козака кобзу і переймає чимало “козацьких пісень”. Від М. Ригоренка робив записи випускник медичного факультету Харківського університету М. Ніговський.
Кулибаба Петро (нар. бл. 1805 р. – помер 1874). Визначний кобзарський панотець. За свідченням М. Привалова, вчився Кулибаба у полтавських кобзарів, багато перейняв від Остапа Вересая. Грав на кобзі і бандурі. Був в одній компанії з Хведором Холодним, Іваном Кравченко-Крюковським, Хведором Вовком. Повернувшись на Слобідщину, жив у с. Ольшана Харківської губернії. Незважаючи на “економічну невигоду”, мав кількох учнів: Михайла з Миронівки Долженківського повіту Харківської губернії, Уляна з Валок, Гната Гончаренка з Ріпок. Помер Петро Кулибаба трагічно. За свідченням Г. Гончаренка, “обгорів в хаті, як був пожар, і вмер”. У репертуарі мав притаманні “харківській школі” думи: “Олексій Попович”, “Івась Коновченко”, “Азовські брати”, “Невільники”. Від П. Кулибаби робили свої записи М. Сумцов, С. Нос, М. Ніговський.
Бідило Степан (Стефан) Якович. Відомий кобзарський панотець з с. Мурафа Богодухівського повіту Харківської губернії. Кобзарську науку отримав від Хведора Зелінського (Вовка) із Зіньківського повіту Полтавської губернії. Панотець С. Пасюги і С. Гащенка. Від С. Бідила робили записи П. Мартинович, А. Вєтухов.
Куліш Юхим Костянтинович. Народився на початку ХІХ ст. у с. Костянтинівці Краснокутського повіту Харківської губернії. За свідченням студента-медика Є. Криста, разом з Ільком Токарем Юхим Куліш перейняв “школу” одного знаного слобідського панотця (очевидно, Хведора Вовка). У Юхима Куліша навчалися Іван Нетеса та Остап Бутенко. За “батьківське поводження”, учні глибоко поважали свого панотця. Помер Ю. Куліш близько 1885-86 рр. ХІХ ст. У репертуарі – думи “Про Олексія Поповича”, “Козак Голота”, “Про Удову”, “Про брата і сестру”.
Гончаренко Гнат Тихонович (1835 –1917). Один із “найсвітліших образів з усіх відомих мені кобзарів”, – писав про нього Гнат Хоткевич. Народився Гнат Гончаренко 1835 року у кріпацькій родині в слободі Ріпках Харківського повіту. Пізніше переїхав до Губаєнкового хутора. Осліп на третьому році життя. За свідченням Є. Криста, у 22 роки пішов навчатися до панотця Петра Кулибаби. За спогадами, Г. Гончаренко був суворим послідовником вустинських заповітів і ніколи не відхилявся від традиційних виконавських форм. Ф. Колесса писав, що “незважаючи на невеликий репертуар дум, Гончаренко архаїчним способом рецитації і бандурною грою вибивається на найчільніше місце з-поміж живих кобзарів”, його виконавству властиві “архаїчні ознаки, що виявляють в Гончаренкові співця давньої школи, спадкоємця найкращих кобзарських традицій” [Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. – К.: Наукова думка, 1969. – С. 313-314]. У Г. Гончаренка навчалися: Горобець із Богодухівського повіту, Петро Древченко з хут. Залютіне, Ераст Вудянський із с. Польового, Грицько Байдиков із с. Олексіївка. Епічний репертуар Г. Гончаренка складався з 3-х дум: “Олексій Попович”, “Про вдову”, “Про сестру і брата”. Ходив кобзарювати “на пару” з незрячим товаришем-стихівничим (зі Змійова) та хлопчиком-поводарем. Записи від Г. Гончаренка робили Леся Українка і Климент Квітка.
Зимогляд Демид – кобзар із с. Терни Лебединського повіту Харківської губернії. 1863 року від нього робив записи М. Білозерський.
Скорик Семен. Народився бл. 1855 року в м. Ізюмі Харківської губернії. Двоюрідний брат полтавського кобзаря Дмитра Скорика. Учень зіньківського кобзаря Хведора Холодного. Кобзарював довгий час в Ізюмському і Барвінківському повітах, але, врешті-решт оселився в Костянтинограді. Незрячі кобзарі говорили П. Мартиновичу, що Хведір Холодний “здав свою гру” Семенові Скорику з Харківської губернії. Той “забрав його гру “. Помер С. Скорик на початку ХХ ст. у Костянтинограді (тепер м. Красноград Харківської обл.)
Пасюга Степан Артемович (1862–1933). Народився 29 листопада 1862 року у с. Борисівка Харківської губернії. Зір утратив у юнацькому віці. Разом із П. Гащенком вчилися у кобзаря Дмитра Петровича Троченка з с. Лютовки Богодухівського повіту. Отримавши “одклінщини”, пішли підвищувати свою майстерність у кобзаря з с. Мурафа Богодухівського повіту Стефана Яковича Бідила. За свідченням Степана Пасюги, великий вплив на нього справив цехмайстер Хведір Ївлампійович Вовк. З 1904 по 1906 рік навчає Григорія Кожушка; у 1905-1907 – Захара Беншого; у 1911 -1913 рр. – Єгора Мовчана. У “транзитному” навчанні в С. Пасюги перебував і учень П. Гащенка – Іван Кучугура-Кучеренко. Хоча особливого прагнення до концертних виступів С. Пасюга не виявляв, українська інтелігенція радо запрошувала кобзаря виступати на сцені. У 1911 –1912 роках разом з П. Гащенком, П. Древченком виступають на багатьох концертах, організованих українською інтелігенцією у Харкові, Києві, Полтаві, Одесі, Миргороді, Охтирці та інших містах. Залишилися спогади про виступи С. Пасюги на Південно-російській промислово-сільськогосподарській виставці у Катеринославі (1910 р.); концерт у Катеринославському історичному музеї (1911 р.); Кустарній виставці у Санкт -Пітербурзі (1916 р.) С. Пасюга був у родинних стосунках з останнім кобзарським цехмайстром (наступником Хведора Вовка) – Іваном Казаном. Грав на бандурі і лірі. Знав багато дум і старин, але “на люди” (для інтеліґенції) співав лише чотири – “Плач невольників”, “Три брати Озовські”, “Удова і три сина”, “Конівченко”. Отримував найвищі оцінки як із боку кобзарів, так і музикознавців. “Такого кобзаря, як Пасюга, ніколи не було й не буде! – згадував Є. Мовчан.– Голосу його не було краю і кінця. Він знав майже всі думи, співав величезну кількість народних пісень. А що вже грав на кобзі, то про це й говорити нема чого” [Ткаченко Г. Збагачуючи традиції // Єгор Мовчан.Спогади. Статті. Матеріали. – Суми: Собор, 1999. – С. 33-34]. “У його рецитаціях, співаних гарним, баритоновим голосом, помічаємо перевагу речитатива над мелодією. Спів і гра Пасюги складається на гарну артистичну цілість,” – говорив Ф.Колесса [Колес-са Ф. Мелодії українських народних дум. – К.: Наукова думка, 1969. – С. 315]. Степан Пасюга жив дуже просто, зневажав “світські витребеньки” і дотримувався заповітної строгості у відношені до учнів. Великий вплив С. Пасюга мав і на Георгія Ткаченка, який доніс до сучасників манеру старосвітського кобзарського виконавства. Помер Степан Артемович 1933 року від голоду. Похований у с. Велика Писарівка. Деякі із фонозаписів С. Пасюги зберігаються у фондах ІМФЕ (м. Київ). Опанас Сластьон, зробив із кобзаря дві портретні замальовки.
Гащенко Павло Петрович(? – 1933). Визначний кобзар і лірник “харківської школи”. Побратим Степана Пасюги. Зір утратив в одинадцять років, перехворівши на віспу. Навчався разом зі Степаном Пасюгою у Дмитра Троченка і Стефана Бідили, Хведора Вовка. На батьківщині, у с. Костянтинівці Крас-нокутського повіту користувався величезним авторитетом. Його часто запрошували на громадські заходи, весілля, похорони, сімейні урочистості. С. Пасюга кобзарював переважно у Богодухівському і Краснокутському повітах, нерідко заходив і до Харкова. Бачили його на Полтавщині і Чернігівщині. Знав шість дум. Серед учнів були Іван Іович Кучугура-Кучеренко, Макар Тимофійович Христенко і Нестір Колісник. Перебував у родинних стосунках із І. Кучугурою-Кучеренком, який був одруженим на його молодшій сестрі. Найвизначнішими були виступи: на концерті під час ХІІ Археологічного з’їзду в Харкові (1902 р.); у Катеринославському історичному музеї (1911 р.); у м. Вовчанську Харківської губернії (1914 р.), Харкові (1924 р.). За часів радянської влади зазнав переслідувань. Помер від голоду в 1933 році. Похований у рідній Костянтинівці. О. Сластьон зробив портретну замальовку співця.
Древченко Петро Семенович. Народився 1863 року на Полтавщині у сім’ї поміщицьких дворових. Із дванадцяти років жив у Харкові, в районі Залютіне. У тринадцять років перехворів на віспу і втратив зір. Із чотирнадцяти років пішов у навчання до кобзаря Гната Гончаренка. Навчався чотири роки. У вісімнадцять років отримав дозвіл на самостійне кобзарювання. Із двадцяти років одружений. “Петр Семенович Древченко во многом напоминаєт своєго учителя (...) Обладает он превосходным баритоном і чудно поет. О его пении высокого мнения и учитель его Гончаренко”, – писав Є. Крист. П. Древченко мав непосидючий характер, за що отримав прізвисько “Дриґавка”. Багато подорожував. У середовищі кобзарів вважався ерудованим співцем і користувався заслуженою повагою. Відносився до “знаючих” кобзарів, йому належить одна з великих оповідей про Вустинські книги. Кобзарював “на пару” із лірником та стихівничим Іваном Зозулею. Учасник кобзарського концерту на ХІІ Археологічному з’їзді у Харкові. За свідченням Г. Ткаченка, зростанню популярності П. Древченка у пожовтневий час сприяв його виступ 24 грудня 1922 року у соціальному музеї ім. Артема на урочистому святкуванні 200-річчя від дня народження Г. Сковороди. Його грою захоплювався М.Лисенко і хотів його бачити серед викладачів музично-драматичної школи у Києві. “Для цього він з 1907 року проводить роботу, але справа чомусь розбилась”, – писав Ф. Колесса [Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. – К.: Наукова думка, 1969. – С. 316]. За свідченням дослідника, у П. Древченка визначалися риси “концертного кобзаря”, але, на відміну від І. Кучеренка, його рецитації завжди зберігали давню основу.
У пожовтневий час, П. Древченко займав активну громадянську позицію і нерідко виступав на захист кобзарського права вільно співати “просто неба”. Разом із кобзарями П. Гащенком, С. Пасюгою, Г. Цибкою став одним із творців думи “Про військо червоне.” Георгій Ткаченко вважав Петра Древченка своїм учителем. Кобзар зазнав переслідувань від карних органів. Наприкінці 20-х років був ще живим. Обставини і дата смерті невідомі.
Нетеса Іван Федорович (1862 – ?) Народився 1862 року в с. Старі Мерчики Валківського повіту Харківської губернії. Осліп у п’ять років від золотухи. Із 18 років навчався у Юхима Куліша. “Одклінщину” отримав через три роки. Був одруженим. Поводарем був його син. Кобзарював у районі Валок, Богодухова, Люботина, Старих і Нових Мерчиків, Огульців, Вільшани. Взимку сидів більше дома і “для заробку” займався дрібним майструванням, пленінням кошиків та суканням мотузок. Був панібратом П. Древченка, С. Пасюги і П. Гащенка. Учасник концерту на ХІІ Археологічному з’їзді в Харкові (1902 р.). У 1929 році був ще живим. Мав 20-тиструнну бандуру роботи місцевого майстра. У репертуарі кобзаря зафіксовано чотири думи.
Бутенко Остап Якович (1860 –?) Народився і жив у Люботині Харківської губернії. Осліп на сьомому році життя. З двадцяти років пішов “у науку” до Юхима Куліша. Через три роки отримав “одклінщину”. За свідченням Є. Криста, співав кобзар переважно епічні твори. В репертуарі О. Бутенка зафіксовано п’ять дум: “Про Олексія Поповича”, “Козак Голота”, “Удова”, “Плач невольників”, “Брат і сестра”. Взимку співець жив у Люботині, а влітку – кобзарював біля Курязького монастиря. У 20-х роках ХХ ст був ще живим. Дата і обставини смерті невідомі.
Удянський (Вудянський) Ераст (1862–?). Народився у слободі Польовій Деркачівської волості Харківської губернії. З 20 років – учень Гната Гончаренка. Бандуру зробив столяр із Вільшани. У репертуарі зафіксовано три думи:”Олексій Попович”, “Про вдову і трьох синів”, “Про брата і сестру”.
Ткаченко – кобзар із с. Данилівка Харківського повіту. В 1917-1918 рр. від нього робив записи П. Мартинович.
Даниленко Марко (Пелех) – “кобзар із слободи Мерехви. Знав Сліпецькі книги. У його репертуарі (1925 р.) – думи “Олексій Попович”, “Вдова”, “Сестра і брат”, історичні пісні, “розкази” [Гримич М. Виконавці українських дум // Родовід. –1992 – № 4. – С. 19].
Дашенко Павло – бандурист із с. Довжик Харківського пов. і губ. Від нього І. Манжура записав у 1875 році “Олексія Поповича”.
Кожушко Григорій Семенович (12.10.1880 – 23.01.1924.). Народився 12 жовтня 1880 року в с. Велика Писарівка Богодухівського повіту Харківської губернії. Осліп у ранньому дитинстві від віспи. На двадцять другому році життя пішов “у науку” до С. Пасюги і пробув там чотири роки. У 1906 р. отримав “одклінщину”. Часто був учасником концертів українських культурологічних товариств. Залишилися спогади про виступи кобзаря: зокрема, у Катеринославі (1911 р.), м. Саках (1913 р.), м. Вовчанську на Харківщині (1914 р.). У 1916 -1917 рр. – Г. Кожушко з С. Пасюгою та І. Кучугурою-Кучеренком виступає у С.-Петербурзі, 1918 – з Є. Мовчаном кобзарює у Москві. У репертуарі кобзаря зафіксовано чотири думи: “Про Олексія Поповича”, “Про Удову”, “Сестра і брат”, “Івась Коновченко”. Помер 23 січня 1924 року. Похований у с. Велика Писарівка.
Мовчан Єгор Хомич (1898 – 1968). Народився 1 травня 1898 року в с. Велика Писарівка Богодухівського повіту Харківської губернії. На десятому році життя, перехворівши на віспу, утратив зір. 1907-1909 рр. навчався у харківському музичному інтернаті для незрячих (графині Уварової). Після розпуску інтернату Єгор повертається до Великої Писарівки і 1909 року пішов у “науку” до відомого панотця Степана Пасюги. У навчанні Єгор перебував три роки (з перервами на хворобу). 1913 року дістав від Пасюги “одклінщину” і почав самостійно кобзарювати. Багато перейняв у харківських кобзарів – Івана Никоненка, Павла Гащенка, Петра Древченка. Ходив без поводаря. Мав багатий репертуар. Виконував чотири думи: “Плач невільників”, “Удова”, “Про Братів Самарських”, “Про смерть козака-бандуриста”. Учасник наради кобзарів і лірників 1939 року. Брав участь у державному етнографічному ансамблю кобзарів. Помер 1968 р. у Пущі-Водиці в Будинку ветерана.
Христенко Макар Тимофійович. Народився і жив на хуторі Костів Валківського повіту. Утратив зір в юнацькому віці. У 1912 -1914 рр. навчався в П. Гащенка. “Одклінщину”, найвірогідніше, отримав у 1914 році. Від М. Христенка В. Харків записав варіанти дум “Сестра і брат” і “Олексій Попович”. Серед учнів Христенка були також зрячі аматори, зокрема, харківський бандурист Григорій Ільченко. У хаті Христенків довгий час збиралися валківські співці: “Частенько збиралися до нього з усіх-усюд сліпі кобзарі та лірники, особливо у великі свята, щоб заробити на святки і відсвяткувати ці дні у своєму колі. Грали разом, училися один в одного якоїсь пісні чи приповістки”, – пише у своїх спогадах Г. Ільченко [Ільченко Г. З кобзою за плечима. – Х.: Просвіта, 2000. – С. 53-54]. Був одруженим на незрячій стихівничій Ївзі. Мав дочку. Обставини смерті невідомі.
Демченко Микола (1870 -?). Народився у Золочеві Харківської губернії, згодом перебрався у с. Дементіївку Деркачівського повіту. Ходив “на пару” із незрячим стихівничим. Виконував звичайний для слобідських співців репертуар. У 20-х роках ХХ ст. був іще живим. Обставини смерті невідомі.
Кучугура-Кучеренко Іван Іович (7.07.1874 – 24.11.1937). Народився 7 липня 1874 року в с. Мурафі Богодухівського повіту Харківської губернії. У дитинстві перехворів віспою і втратив зір. Навчався кобзарській справі у панотця Павла Гащенка. Багато перейняв у С. Пасюги та П. Древченка. Після ХІІ Археологічного з’їзду (1902 р.) на І. Кучеренка звернула увагу українська інтелігенція. Намагаючись прищепити співцеві основи сценічного виконавства, з кобзарем займалися відомі музичні діячі й етнографи. У зв’язку з цим Ф. Колесса писав: “Все те, як і значний ступінь інтелігентності, придбаної через зносини з освіченими людьми, каже нам вбачати у Кучеренку новіший тип кобзаря, в якого народна традиція, змішана з найсвіжішими культурними впливами, вже не виявляє бажаної чистоти”(див. [Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. – К.: Наукова думка, 1969. – С. 316]). 1908 року М. Лисенко запрошує І. Кучеренка викладати до Київської музично-драматичної школи бандурницькі студії. Незважаючи на труднощі, викладання тривало два роки (до 1910 р). 1925 року Іванові Іовичу присуджено звання народного артиста УРСР. Він знав вісім дум, серед них наймайстерніше виконував “Олексія Поповича”, “Плач невільників”, “Хмельницького і Барабаша”, “Про смерть Хмельницького”. У репертуарі – понад триста пісень. Автор відомої пісні “На високій дуже кручі” (на смерть Т. Шевченка). Разом із Г. Хоткевичем склав думу про тяжке життя кобзарів (1902 р.). Майстер музичних інструментів (самостійно робив бандури). Мав багато учнів із середовища зрячих аматорів. Був одруженим на сестрі свого вчителя Павла Гащенка. Діти І. Кучеренка у 20-х роках ХХ ст. виступали разом із батьком. І. Кучугура-Кучеренко все життя провадив активну громадську роботу. 1919 р. його силоміць мобілізують до червоних аґітбригад. Пізніше він став одним із керівників Мураф’янського комнезаму, КНС. 1938 року його арештовують за т. зв. “участь у контрреволюційній організації”. За вироком “особової трійки” від 24 листопада 1937 року І. Кучугуру-Кучеренка було страчено. Похований у Харкові у братській могилі на Польському меморіальному цвинтарі.
Обліченко Григорій (1889 -?). Народився в с. Куберлі Харківської губернії. Знав кілька дум. Записи від нього робив П. Мартинович.
Куліченко Микита Лаврентійович – кобзар із Великого Бурлука Вовчанського повіту Харківської губернії. У 1902 році був віком бл. 25 років. Від нього робили записи односельці – священик Петро Лукаш і вчитель Луговиков.
Каліберга Павло Пилипович (1882 –?). Народився у селищі Велика Данилівка Харківського повіту. Осліп у два роки. Із сімнадцяти років навчався в Ілька Токаря. “У науці” перебував за всіма старосвітськими правилами, віддаючи увесь заробіток вчителеві. Дістав право на самостійне кобзарювання у дев’ятнадцять років. За свідченням Є. Криста, грав і співав непогано. Любив тішитися зі зрячих дослідників, вдаючи із себе дурника. У 20- х роках ХХ ст. був ще живим. Подальша доля невідома.
Фесенко Мирон Якович. Народився в с. Олександрівці на Богодухівщині в багатодітній селянській родині. У ранньому дитинстві втратив зір. Грав на бандурі і лірі. Узимку заробляв плетінням кошиків і суканням мотузок. За це у кобзарському колі його прозивали “Вірьовошник”. На подвір’ї у Фесенка збиралися цехові збори валківських лірників. Зафіксовані оповіді односельців про такі збори у 20-х роках ХХ ст. Мав дружину Марфу і прийомну доньку Настю [Могилевська Н. Дума про кобзаря // Маяк. – 1992 р. – 4 грудня (№ 105 )]. Подaльша доля невідома.
Кількість лірників на Слобідщині у декілька разів перевищувала кількість кобзарів. Тому харківська лірницька школа була дуже сильною і впливовою. У складі Слобідського співоцького цеху лірники займали особливе місце і мали своє “лірницьке право”. Багато кобзарів грали також і на лірах. Такими були Степан Пасюга, Павло Гащенко, Мирон Фесенко та інші.
Нестір Григорович Морозов(1810 –1890). Народився бл. 1810 року. Все своє життя лірник прожив у Харкові й у громадянських реєстрах рахувався міщанином. Серед останніх учнів лірника були Іван Петрик із хутора Сосновий Ріг, троє хлопців із Валок, один – із Жихаря, ще один – із с. Довжик біля Дергачів. Помер Нестір Морозов у 1890 році. Похований у Харкові.
Бахмут Яків Михайлович. Народився 1863 року на хут. Катричівка Валківського повіту. Учився в лірника Якова Богущенка. У репертуар входили традиційні для слобідських співців думи і псальми. Наприкінці 20-х років ХХ ст. був ще живим.
Богущенко (Бузченко) Яків Тимофійович (по вуличному – Царько). Народився у 50-х роках ХІХ ст. на хут. Катричівка Валківського повіту. Вчився один рік і два місяці у Карпа Назаренка із Сніжкового Кута. У 1902 році був “при повному здравії” й активно кобзарював.
Боклага Назар Денисович. Народився 1840 року на хут. Лихачівка Валківського повіту. Навчався у Левонтія Никифоровича Олександренка із с. Степанівки. У репертуарі зафіксовані думи: “Маруся Богуславка”, “Сестра і брат”, “Три брати Озовські”. Наприкінці 20-х років був іще живим. Від нього робив свої записи В. Харків.
Веселий Самсон. Народився 1877 року на хут. Сосновий Ріг Валківського повіту. Пізніше жив у с. Литвинівка. Учень Івана Петрика. У репертуар входили традиційні для харківських співців думи: “Олексій Попович”, “Сестра і брат”, “Вдова”, “Озовські брати”, “Маруся Богуславка”. Знав багато псальмів, жартівливих пісень і “штучок”. Наприкінці 20-х років ХХ ст. був ще живим. Від С. Веселого робив записи В. Харків.
Гончар Іларіон (Ларіон, Варійон) Хомович. Лірник із с. Ков’яги Валківського повіту. Народився 1876 року. Учився в Нестора Колісника з Катричівки три роки. Підвищував майстерність у науці в лірника Богущенка Якова, Сергія Крупки, Андрія Єрмишева. Знав п’ять дум.
Донець Семен Йосипович Народився 1840 р. у с. Сніжковий Кут на Валківщині, де прожив усе життя. 1902 р. активно кобзарював.
Єрмишов(Єрмишів) Андрій Никифорович. Лірник із м. Люботин. Активно кобзарював на початку ХХ ст.
Зозуля Іван Федорович. Народився 1866 року у с.елищі Велика Данилівка Харківського повіту. У вісімнадцять років унаслідок нещасного випадку (потрапив під коня) осліп. У двадцять два роки вивчився на лірника. Співав “на пару “ із харківським кобзарем Петром Древченком. Жив разом із двома братами (зрячими) і матір’ю. Був одруженим, мав двох дочок. Постійним місцем кобзарювання був Харківський Благовіщенський базар (Благбаз). Був іще живим у 20-х роках ХХ ст.
Колісник Нестір Данилович. Лірник із с. Катричівки Валківського повіту. Учень Павла Гащенка. До репертуару входили традиційні для слобідських співців думи і псальми. Від Н. Колісника наприкінці 20-х років В. Харків робив фонозаписи. Учасник “Всеукраїнської наради кобзарів і лірників” 1939 року. Мав багато учнів.
Колесников Микола Сергійович. Лірник зі слободи Попівка Куп’ян-ського повіту. Навчався у лірника Автонома Кіндратовича Безсмертного з Кремінної. У репертуар входили думи: “Про втечу трьох братів з Азова”, “Про вдову і трьох синів”, багато псальмів.
Миколенко Іван Якимович Народився 1847 р. у Коломаці Валківського повіту. Відставний солдат. Осліп після поранення, здобутого у Турецьку війну. Вчився у полтавського лірника Микити Медведєва. У 1902 році активно кобзарював.
Назаренко Карпо. Визначний лірницький панотець із с. Сніжковий Кут Валківського повіту. Племінник відомого кобзарського панотця із Зіньківського повіту Василя Назаренка (першого вчителя Хведора Холодного). У Карпа вчилися: Михайло Скаргій із с. Перекоп, Ярмишев Андрій зі Старої Водолаги, Синило Дем’ян та Микита Карнаухів із Хмелів. Помер 1901р.
Панасенко Василь. Лірник із с. Липці Харківського повіту. Активно кобзарював у 20-х роках ХХ ст.
Пасічник Нестір. Народився у 60-х роках ХІХ ст. на хут. Катричівка Валківського повіту. Учень Карпа Назаренка. Наприкінці 20-х років ХХ ст. був іще живим.
Петрик Іван Михайлович. Народився 1849 року на хут. Сосновий Ріг Валківського повіту Харківської губернії (6 км від Валок). Осліп на сьомому році життя від золотухи. Із двадцяти років навчався у Нестора Морозова. “У науці” перебував три роки. Був одруженим, мав дітей. Протиставляв лірництво простому жебрацтву. “... вони (поліцейські - К.Ч.), об’яснил мне Петрик, дюже не долюблюють нашого брата, за старців считають і гоняють геть звідсіль”, – писав О. Вєтухов [Ветухов А. Материалы Комитета о кобзарях и лирниках // Труды Харьковского предварительного комитета по устройству ХІІ Археологического сьезда. – Х.: Печатное дело, 1902. – С. 387]. До співоцького репертуару І. Петрика входили думи: “Про Олексія Поповича”, “Буря на Чорному морі”, “Про вдову і трьох синів”, “Про брата і сестру”. Лірник знав безліч псальмів, в т. ч. і на слова Г. Сковороди. Лірникував співець Валківщиною, Богодухівщиною, округою Харкова. У самому місті кобзарював на Кінному ринку. Мав кількох учнів. Помер на початку ХХ ст.
Синило Дем’ян Васильович. Лірник із с. Просяна Валківського повіту. У 1931 р. був іще живим. Від нього робив записи П. Мартинович.
Соломах Никифор. Народився 1860 р. у с. Миронівка Довжанської волості. Вчився у с. Пересічному в лірника та скрипаля. Виконував лірницький репертуар на лірі і скрипці. Знав традиційні для слобідських співців думи і псальми.
Ткаченко Іван Миронович Лірник із с. Бабаї Харківського повіту. Був живим у 20-х роках ХХ ст.
Юрченко Марко. Лірник із с. Безлюдівка Харківського повіту. Активнокобзарював у 20-х рр. ХХ ст.
На початку ХХ ст. до родичів у м. Лозову частенько приходив катеринославський лірник Йосип Гливкий.
**Реєстр укладено Костем Черемиським
Докладніше дивись: Черемський К. Шлях звичаю / К.Черемський. – Х., Глас. – 2002. – 446 с.
