А ось посеред самого майдану, куди сходяться кінцями усі ряди, лунають різкі й високі голоси жебраків-сліпців та їхніх хлопчаків-міхонош. Сліпці та міхоноші надсаджують свої голоси, витягують всі жили та м'язи на обличчі, виводячи духовні пісні та псальми про Страшний Суд, про праведного Лазаря, про злу „хортуну" збіднілого багатія: „Та як був я богат, то всяк мені рад, як став я храпак - всяк каже: дурак; та прощай увесь мир - я піду в манастир! Я кості зсушу, а душу спасу. Та лежи, моя кость, лежи не движи, страшного суду жди! Страшний суд прийде - всім діло найде..." Свій сповнений жаху спів сліпці звичайно супроводжують гучною й рипучою грою на релях, тобто на дерев'яних з кількома струнами та круглими валками лірах. І православні люди, які проходять біля сліпців, зворушуються до сліз від таких божественних „сальм" і одразу ж кидають у кварти, що стоять перед співцями просто на землі, працею зароблені гроші - хто копієчку, хто й дві, а хто й три... „Оцей сліпець найбільше всіх грає: яку скажеш, таку й загра, а найчище Лазаря гра..."
 |  | |
Від харківського кобзаря П. Древченка дізнаємося про те, як важко було співцеві в радянський час зареєструвати свій репертуар. Після кількох невдалих походеньок до Політосвіти „харківська кобзарська трійка" у складі П. Древченка, П. Гащенка і С. Пасюги вирішує співати без дозволу. „Це не наше діло, чи що, коли дадуть дозвіл, чи не дадуть, а ми повинні робить своє діло „кобзарсько-співецьке". Уже на початку 90-х років Кость Черемський, перебуваючи певний час поводарем харківського кобзаря Анатолія Захаровича Парфиненка, намагався „офіційно оформити" дозвіл співцеві вільно співати на вулицях міста. Але, незважаючи на кілька влаштованих комісій та „прослуховувань", „офіційний дозвіл" кобзареві так і не було надано. Довелося „традиційно" кобзарювати без папірця.
„Як вивчить майстер хлопця грать і той одходе од майстра на свій хліб, то майстер дає знать нищій братії: „Що от у мене хлопець добре вже грає, - пора вже єму і хліб дать; приходьте до нас на Одклінщини". Щоб справить Одклінщини так як слід, щоб нищої братії було багато, то для того вони вибирають удобний час - ярмарок.”
 |  | |
“Звуки, що їх видає ліра, різкі й тому співати під неї трудно, треба натужувати голос. Малинка мав нагоду чути спільну гру кобзаря Чуба й лірника Кожуховського; акомпаньямент вони вели раз на тому, раз на тому інструменті, а співали обоє весь час. Так от Чуб і тоді, коли грала ліра, не підвищував голосу, а Кожуховський навпаки: і тоді, коли грала кобза, гнусавив та викрикував. Але все ж ліра може давати деякі естетичні настрої селянському людові. От як описує вражіння від гри на лірі А. Е. Грузинський: „В праздник через окно начинают разноситься звуки Арасовой (ім'я лірника) лиры. Хата быстро наполняется народом... За стихом об Лазаре поднимались горячие толки о том, каково богатым на том свете и возражения такого рода: „А ти думаешь, что если беден, так сейчас и попадешь в рай?" Я видел как жалобная рекрутская песня заставляла плакать молодую солдатку, а юмористическая песня про кисель или про Тещухну внзьівала дружньїй хохот всех и не менее юмористические замечания со сторони публики или самого певца, который ухитрялся между строкой бросить словцо. Одним словом, Арас своим пением и лирой удовлетворял разнообразньш духовным потребностям своих односельчан".
"Встретил двух слепцов возле Университетского сада, идя со знакомыми студентами, - писав про своє перебування у Харкові П. Мартинович. - Один (слепец) с кобзою на ремне через плечо, в синем каптане, в картузе, а другой без кобзы. Зазвали их в Университетский сад. Уселись на лавочке. Попросили кобзаря петь „Алексея Поповича", потом „Всякому городу нрав и права", потом (...) „Хому и Ярему" ... Співці щиро відгукувалися на прохання студентів.
„В Харькове кобзарей и лирников такое множество, и так часто они теперь шляются (т.е. на следующий год приходят другие), что, кажеться, в Полтавской губернии третья часть только будет сравнительна с тем, сколько можно их видеть в Харькове, -писав П. Мартинович. - Они ходят там по дворам; базар не единственный и не лучший их заработок, а по дворам - их харьковцы любят. Один говорил мне слепец: „человек двадцять кажне літо ходить нас". Прихильне ставлення харків'ян до співців відзначає Горленко. „В Харькове слепцов очень любят, - говорить він. - Я такого города не знаю, где бы они так безбоязненно ходили, напротив: даже иногда какое-то приятное впечатление производят"
„В частях города, где еще мостовой нет, где стоят мещанские домики под соломой, часто видны два или три слепцы, которые спивають „Чечетки" (...) Окружающая их публика мещане, иногда довольно большие толпы, хохочут и делают свои замечания. В городе тоже, если заберутся (кобзарі) во двор, успешно поют (...) А слепцы уже, если публика довольна, так еще и лучше стараются
