Інтерв`ю з Тарасом Компаніченком про перспективи традиційного музикування на автентичних співоцьких інструментах

Т: Це не тільки моя думка, а й думка, скажімо, Кушпета Володимира, полягає в тому, що треба створити систему, це перше, те що треба певною мірою змінити систему освіти, етномузичної освіти.. дуже короткі певні позиції переглянути і змінити систему музичної освіти в Україні... себто ввести якщо не інструменти, скажімо, від початкових музичних шкіл, а потім ввести це в музичні там училища викладання на цих музичних інструментах і в консерваторії, це теж нічого, скажімо так не міняє, бо в нас не має соціальної бази для того, що коли люди будуть виходити, випустять, напрудять, знову ж таки наплодять цих цих бандуристів на старосвітських інструментах, які не будуть мати глибокої освіти там інтелектуальної, розуміти, що це за явище, тобто вони будуть всі добре грати на цих інструментах і все інше, але це буде знову ж таки, формалізм, це буде формальне мистецтво без отої глибини і таке інше якщо це ввести в систему сучасної музичної освіти.

Потрібно, значить потрібно, перша позиція - це немає соціальної бази, це мистецтво соціально непотрібне, тобто от яка проблема, а як це зробити, тобто соціально невостребуване воно не має під собою, в цій системі культури воно якби потрібне, тому шо ну якщо їхати на якісь фестивалі міжнародні - старовинного фольклору в Європі, або ж в Азії то люди, то люди, ці країни показують своє автентичне мистецтво а наші шо везуть, то це мистецтво , я не хочу називати, совкове, шароварництво. Тобто везуть туди все те, чого немає в традиційній культурі, дуже часто, нічого спільного немає. І воно навіть виходить смішно, от коли в Одесу приїжджав якийсь Яничарський фольклорний фестиваль, чи, навпаки, в Стамбулі був якийсь фестиваль, Чорномор'я, щось таке, якоїсь традиційної чи сучасної музики. І показують яничарський корпус, там традиційна музика яничарів, з барабанами, монотонно, в одностроях, і ці звуки, все це так красиво. Потім виходять наші дівчатка, в коротеньких спідничках, ляповата вишивка, хлопці, мало не в кедах, в тих костюмах, в яких ніхто навіть не ходив, танцюють такі танці на сцені, які взагалі ніхто не танцював ніколи, тобто сценічна хореографія, і кажуть коментар: туркам це дуже сподобалось. А мені соромно. Те, що показують турки про себе, скажімо, це достовірна історична традиція, а у нас це просто якийсь кіч. І воно потрібне для того щоб представляти Україну, гідно представляти, та старовинна вона абсолютно вписується в європейський контекст і якось воно там це. А в Україні, скажімо, і це от питання можна вирішити за рахунок того, якщо ми якийсь локальний осередок будем мати, але щоб це явище тут мало, в Україні цю соціальну базу, треба створити, скажімо, при якихось духовних установах, чи, скажімо, при якійсь духовній академії, чи при семінаріях, це явище зароджувалося в середовищі духовних братств це в системі, оце кобзарство, при шпиталях, тобто тоді, коли оці сліпці вони мали певну підтримку з боку церкви і церковних цих. Зараз ця молодь могла би бути звичайно не сліпа, хоча, це теж питання, сліпі теж могли б займати тут своє місце, це, власне, праця з цими утосами, з молодими..
К: А є приклади співробітництва з цими утосами?
Т: Ну є, в 60-х роках. Зараз скажу, у Львові один хлопчина є, який втратив у віці такому вже чималому, маючи досить хороші знання, там, декілька мов він знав, втратив зір. І оце він зараз займається на бандурі. На львівській хроматичній. В нас була якась зустріч з ним, ще Петрович був живий, ми зустрічались якось на з'їзді кобзарів, ми ще думали, яким чином допомогти йому з інструментами. А в 60-х роках, це і Ус покійний, і Антоненко, і Супрун Павло здравствующий, вони це все з Утосу, тобто була така от позиція працювати через Утос з кобзарством
К: Ну а твого гурту, чи у твоїх колег не має такої позиції?
Т: Ну у нас є ця позиція, але треба знов ж таки знайти під це соціальну базу.
К: Соціальна база, є Утос - було б бажання, як кажуть, так?
Т: Так, але де це продавати, колись було.. мається на увазі: за що вони будуть жити? Тобто коли Стрітівська школа, яка випускає зрячих кобзарів, де далі їм працювати? Вони йдуть, скажімо, там в Інститут культури, чи на фольклористику в Університет, а соціум, і заробітки у них здебільшого, як у нас буває - такого характеру: час від часу, хтось кудись може та покличе, та якась там бібліотека, та якась там школа, і шось таке. К: А може це мало б носити прикладний характер, додатковий, так би мовити.
Т: Може й так, але, ну як це сказати, у нас.. потреба в цьому є більша, ніж прикладний характер, от скажімо є регенти у церкві.
К: Але ж вони й працюють крім того що вони регенти..і працюють нормально..
Т: Не завжди, от Шовкун Валентина, вона є регент в церкві.
К: Вона керівник хору, а регент - це вже похідне, скажімо, вона й там керівником хору лишається, у церкві.
Т: Зараз відроджуються церкви, можливо це треба в дяках, як мандрівний дяк чи просто дяк прив'язаний, вони би отримували в системі семінарії, виховуються п'ять років. Взяти цих хлопців, але в них можна було б культивувати знання, тому що кобзар без цього не може, знання Святого Письма. Вони були переконані, що вони мусять нести Слово Боже. Апостолам було дано до Вознесіння, такий момент, а після вознесіння Христа така милість і на цих сліпців, на цих кобзарів зійшла. І отут би якраз, якшо це відроджувати ці явища, знання церковного співу, літургіку, оці всі такі речі. Тут викладати їм оці такі речі: псальми, канти, і власне козацькі псальми і історичні пісні, тобто це думи так звані, які на історичному тлі називаються , знову ж таки, морально-етичні проблеми, і такий спосіб прив'язувати їх в майбутньому до якоїсь конкретної парафії, і регіону, якогось конкретного локального осередку. Так як воно колись було, що він там десь ходить, скажімо там на Полтавщині в якомусь селі, чи в якомусь там повіті, в тому, чи в тому. І в такий спосіб можна було б це, ну по-перше, не можна це робити масовим, щоб не було там, випускати там сто душ, а потім не знати, куди дівати, але поступово нарощувати, скажімо, щоб вони будучи регентами, могли б бути і регентами, і кобзарями. Це така пропозиція вирішення цього питання.

К: Є ця пропозиція, вона є, скажем, нереальна, тупикова взагалі, там дуже багато сил має бути задіяно. Зокрема така структура, як церква, яка не особливо відгукується на ці речі. Потім якесь вторгнення, скажімо, тих, хто займається цією музикою, оцих святих людей, бачиш, тут конкурс пройшов, а ні одного, як кажуть, не було. В принципі якшо от на те пішло, то треба якийсь компромісний шлях треба шоб був (шукати). От я, наприклад, цей як його, я думаю, шо те шо ви робите, це вже й є компроміс певний, от і ти, цей як його, і ти - дитя компроміса певного, ти ж кобзарем себе вважаєш, - вважаєш, правильно? Навіть більше того, ти не тільки вважаєш, ти навіть лауреатом став, цього якйого, то мабуть так воно й є цейкйо. Таким прикладом ви показуєте, як його автентику, в який спосіб зберегти, я вважаю, що це нормально, якшо це так, то в такому випадку - шо не хватає вам? Знову ж таки, підтримки держави?
Т: Знову ж таки, тут є це питання..
К: Чи всі вповають на підтримку держави, тоді, кобзарі як були, вони шо, вповали на підтримку держави? Їх держава підтримувала? Ні, а шо?
Т: Тут така справа. Ми боїмося підтримки держави з одного боку.
К: Ну так і правильно робите, помоєму, шо боїтеся. Була підтримка держави, дивися, чим скінчилася!
Т: Ну це ясно, це ж вона й є. Підтримка держави дуже часто цим закінчується. Але тут інша справа. Що як, в який спосіб цього не загубити?! От в чому питання. Тому що. Чому ми уповаєм на підтримку, скажімо тієї самої держави?
К: Чому?
Т: Є, скажімо, в Лондоні, Королівська академія лютні. Тобто там те мистецтво, воно півною мірою академічне, так, це академічне мистецтво. Але це старовинне мистецтво. Воно в такий спосіб законсервувало ці певні традиції, стилістика, значить, викладається естетика цього виконавства - на лютні, на теорбі, на цкітароні, на бандурі англійській, на цілому ряді оцих інструментів лютнеподібних там є викладання. Там були теорії, і так далі, і т. д. В Відні є Віденська академія старовинної музики, тобто є потреба взагалі відроджувати, чи якимось чином законсервувати те що збереглося і регенерацію зробити. От у них це проводиться. І відповідно є цих ряд фестивалів старовинної музики, на яких ці музиканти отримують гонорари, тобто, вони живуть за рахунок цих фестивалів, за рахунок концертів, що, ця та музика старовинна є потрібна в суспільстві. Тобто якшо іти не отаким шляхом, це повинно бути суспільство дозріле до того, щоби в різних замках яких у нас доволі, в якихсь історико-національних чи культурних заповідниках організовувати для туристів, для інших там, для відвідувачів, власне, для прочан, якщо це в якомусь монастирі, якісь отакі кончерти, ну, музики старовинної, і де б ці люди могли.

К: Ну це питання такого роду.. А що, кобзарство було притаманне для всеї України без вийнятку, з усіма її регіонами - Волині, Закарпаттю, скажімо, і в більшій-меншій мірі, чи з певними модифікаціями, скажімо, відсотків на двадцять?
Т: Так, просто локальні ці школи, вони були просто локально, скажімо, окреслені, і вони мають свої.. кожна, скажімо, Кубань, там, скажімо, воно сформувалось там оттаким, Лемківщина, Окросницьке чи Перемишльщина. Кожен цей регіон, скажімо, Холмщина, Перемишльщина, чи Підляшшя, чи Волинь, має певні виразні особливості по репертуару, і водночас долучається до репертуару подібним. Локальні відмінності.. От пісні до тої чи іншої Богоридиці, от на лівому березі співають Ахтирській Божій Матері, а на Холмщині ну а на Холмщині не будуть співати Ахтирській Божій Матері - далеко, і так далі. Тобто культи певних святих. Чи там .. на правому березі, на Волині, чи на Покутті в репертуарі лірників, там - ліра. На Правому березі - це Київщина, практично, там Полтавщина заходила вже вона захоплює вже на цей бік, це Черкащина сучасна, обмежується вже традиційно.. не в часи совєцькі, 20-ті чи 30-ті роки.. бандура йшла теж туди і на Галичині теж були такі бандуристи, як Хоткевич і Кость Місевич (в УПА там був і грав на бандурі) і все інше. Але як традиційний тип культури, звичайно записані, зафіксовані ці локальні школи вже на Волині, на Поділлі, лірницькі саме, - на Покутті, Перемишльщина, Лемківщина, Гуцульщина, це окремо, Гуцульсько-буковинська, - це окрема така школа, а тут, з лівим берегом - тут бандура, крім того, що ліра, яка охоплює всю Чернігівщину, Полтавщину, Кубань і все це велика територія, ліра на всій території України, то тут, на лівому березі, на Гетьманщині - Слобожанщина, Полтавщина і Чернігівщина, це бандура і кобза.
К: Власне, Центральна Україна, так? Тобто певною мірою і ти, і твої там хлопці орієнтовані на відродження традиції виконавства Центральної України?
Т: Ну, я так не казав, ні, не казав. В нас є, ск. так, прецидент, чи така традиція, що от ми почали це відродження від Харківщини, тобто от Ткаченко, харківська бандура, Харківська традиція, Зіньківсько-Харківська, а уже є охоплення, і інших регіонів, Ярема Вадим Шевчук, Лесь Санін, чи Сергій Ткач з Рівного, теж грає на лірі, тобто вони досліджують, ну я граю теж волинські речі, з волинської традиції. Тоді, скажімо, конкретно я співаю лемківські дідівські пісні, тобто, це взагалі ніхто цим не займається, от. скажімо, Лемківщина. І зараз я там поназбирав матеріалу, що можна всі локальні осередки, і Холмщина, і Перемишль, і Підляшшя, всі ці осередки повернути до людей.
К: Ну а там хоч зародки якісь є, чи нема?
Т: Ні це виключно тільки по фольклорним записам.
К: Вони тільки в тебе?
Т: Так.
К: А там, на місці, як кажуть, і собака не рилася?
Т: Просто Перемишль - це Польща, Надсяння ж усе виселили. На Підляшші, там ще можна про щось говорити, тому що там українці живуть ще.
К: Ну мені здається взагалі, що така тенденція, ..в кобзарстві, в музиці, особливо в літературі, - видавати всіх, кого не видали.. в архітектурі, церков, пам'ятники реставрувати, і в інших там сферах письменників.. те що може бути сучасним, воно залишається ?невиданим? і, власне кажучи, не знаходить ніякого розвитку.. Ти от цим займаєшся, чи в тебе інше. Чи ти хочеш адаптувати все, що знаходиш, до сучасності? Ти ж сам кажеш, що мистецтво не затребуване, тобто нема контакту в нього з минулого з сучасністю, треба якось знайти адаптер, щоб слухали все-таки, не тільки щоб ви слухали, а й щоб навіть колись потягнулись за інструментами.. так, чи ні? Це тобі зворотнє питання.
Т: Ну я думаю, що, на мою думку, перш за все треба, перш за все, якшо такі сили є зараз, треба достеменно реконструювати традицію.
К: Сили, ти маєш на увазі, - живі люди? Так?
Т: Живі люди, да.
К: Їх, власне кажучи, зараз не так і багато, як ти говориш.
Т: Ну може і не дуже, але наразі достатньо, шоб зробити певні речі.
К: А тобі не здається, шо ви впадаєте в сектанство, так-би-сказать, в культурницьке сектанство?
Т: Ні я так не вважаю, я бачу потребу людей в цьому.
К: Ну то ти так не робиш, а от у Павла зовсім інший настрій, наскільки я знаю, між нами кажучи. Беседла, це ж у нього .. Він те слухать не буде, як там грають на тій бандурі, для нього це не і
снує. Правильна така позиція, чи ні?
Т: Ну, я наприклад, з ними спілкуюсь. Але ось дивіться, ми якось були на .. у людей, які мають становище соціальне, між людьми, які мають гроші.. В різних там, це Укртранснафта, чи Укргазбанк, чи Хліб України, чи Федорин (колишній депутат), чи Загороднюк, чи ось концерн Надра (не Банк тільки, я хотів сказать) це Павло Загороднюк, чи Добрянський. Їм це потрібно. Оце вони хочуть показати, що їм це потрібно. Оце я був там на десятиріччя “Надра”, ..
К: Це їхні панські забаганки? Чи..
Т: Ні. Вони хочуть показати глибину.
К: Кому? Яку глибину?
Т: Вони геологи. Займаються в своїй сфері глибоко чимось. І от хочуть не тільки для себе, не тільки в вузькому колі. Це в Гранті, президентському цьому готелі. 10-річчя цього Концерну “Надра” вони запрошують цього барда з Москви, шо геологічні пісні співає, Гродскій, чи як його? Забув. Бо це пісні юності їхньої, і от вони почули це в вузьких середовищах, те, що я там, скажімо граю, запрошують, кажуть, Тарас, покажи нашу глибину! Покажи от всім, на чому ми стоїмо. Я граю, і це потрібно людям. Чи, скажімо, той Тодійчук з Укртранснафти. Ми були там на цьому, у Федорина на дні народженні якось. Він каже цей, от що це, ти ж ніколи не агітуєш. Ти ж не агітуєш там: говоріть українською мовою, чи щось таке, а ти показуєш конкретні.. от XV ст. чи XVI ст. українська пісня. Ця сила, страждання, і вони природньо переходять на українську мову. Ті люди крім українців, ну тих що завжди ж є російськомовні, чи там соромляться, а ці переходять. Ти ж не прогружаєш, ти ж не заставляєш там когось, ти ж не агітуєш там: любіть Україну! Там, як сонце!.. це навіть не Сосюра, не в стилі Сосюри, бо Сосюра був теж на своєму рівні там... Або: ми, украйнці! Там ця дешева патетика: “Було колись в Україні, гриміли гармати!”.. Ну да, ви ж чули це все. “Було колись, запорожці вміли панувати! Ха-ха-ха!”..
К: Під Паламаренка, да?
Т: Під Паламаренка. Да. Це всі ті дешеві, несправжні речі, які людей просто не зворушують. Вони просто не... недіють. А люди працюють в цій стилістиці, люди хочуть і ображаються, ви розумієте, що... Це один аспект, це якби от це еліта. От їм це потрібно. Не як панська вигадка, а от вони їздять в Європу, і бачать, що там показують замки, що там грає музика старовинна на якомусь в Празі, чи в чому..
К: Тобто якийсь шарм Європейський?
Т: Да. Ну коли вони бачать це совкове, вони просто не сприймають цього. От чому вони просять “Древо” заспівати, чи М. Хая, чи ще щось, чи, скажім, ти ж своїх хлопців до нас приведи, і так далі. Тому що вони хочуть те, що у нас є справжнього, на рівні. І потім їду до цієї презентації у Федорина в ресторані “Скіфія” колись. Там, де всі були, Мовчан, там, Черняк, Заєць, Ступка, ми з Чеченею там робили концерт. Їду електричкою. Остання електричка жмеринська. Люди опущені. Смрад стоїть. Ковбаса, пакет зацетоном - циганчата дихають, накурено, якісь шкарперки, бомжі смердять, таке інше, ну ярмарок. Находу тут зразу продають шось, отаке. Люди опущені, з отакими от валізами їдуть і їдять тут же... Я забігаю весь.. Ледве встиг на ту електричку з трьома інструментами. І тут знайомий: “Тарас, це ти?” Я кажу: “Я.”
- Слухай, ти можеш заграти?
- Та ну.
- Та ми тут тебе усі просимо, - і люді, як у Гоголя, люді ссунулісь бліже к кобзарю, чи к бандурісту. І я дістав ліру, і почав грати одну, там, другу псальму. Люди почали скидати ті гроші, раптом. Яблука, цукерки. “Та ну шо ви, люди,” кажу, “ви за ту гривню їдете сюди в Київ...” “Нє, синок, тобі воно нужне. Спасіба, дякуємо тобі, шо ти ото таке...” Тобто, це потрібно всім. Не тільки...

Є такий Войцеховський в Кракові. Він тримає Інтернешинел Хауз там, англійську школу. Їздить там часто в Лондон і так далі. Він приїздить спеціально щоби послухати. Не те, що я граю, не те, щоб я хвалився, що це я, але просто він за тим, щоб це послухати, приїжджає із Кракова до Кам'янця, до Тернополя, коли сюди приїжджає, то теж просить, розумієте, в Київ. Тобто люди абсолютно на різних соціальних рівнях.. Чи там в Кракові, чи тут в Києві, - це всім потрібно. Це настільки доступне і правдиве, що його не потрібно переконувати в тому, що це потрібно. Це ясно само собою. Тут такий принцип ще, що ми працюємо однаково якісно на всіх абсолютно ієрархічних рівнях. Тобто, однаково грати і в парку, і біля на вулиці, біля церкви, чи біля Михайлівського, і на великій сцені, не залежно від того, хто перед тобою сидить, просто маєш добре це робити, ці самі, якби там цінності нести. Часто питають: чого в тебе немеє там чогось про Кучму, чи ніби актуального чогось, актуальних пісень, там, політичних, чи щось...
К: Ну, кобзарі цим же й відрізнялись.
Т: Але ж у нас епоха журналістики просто. Вони завжди несли цінності. Морально-етичні цінності. Це дуже важливий факт. І просто, проповідування високих морально-етичних цінностей, це вже є в нашому аморальному суспільстві, це вже є дуже важливий момент.
К: Та написав би вже думу про (щось нерозбірливе).
Т: То, мабуть би зразу отримав якусь підтримку держави - медаль “Золота хвортуна”.
К: Залишимо це спірне питання взагалі, сучасну тематику. А можливо, було б і доцільно, кобзарство на цьому трималося. Те шо там... Я ше слухав цих кобзарів. Я чув ці старовинні такі речі, що старі діди й баби слухають, а є такі речі й актуальі, які приближають..
Чисто індивідуальні питання.
Перше - бандура? Інструмент називається? Чи як краще? Як писати, бандура, чи кобза, чи як?
Т: Я грав там на лірі колісній, на старосвітській бандурі, це ми так називаєм, і на кобзі Остапа Вересая.
К: А яка різниця між кобзою і бандурою? Популярно поясни. Кобза генетично належить до родини лютнеподібних, лютневого типу. Вона має шість струн, і висоту звуку ми змінюємо притисканням (струни до шийки інструмента, до накладки, подібно до лютні, гітари, скрипки), а шість струн - приструнки (працюють подібно до бандурних, гусельних струн - без притискання), а на бандурі ми граємо як на арфі, це арфоподібний, чи цитроподібний інструмент (можливо, зрозумілішою буде подібність до гусел, оскільки мова йде про інструмент, притаманний Україні-Русі, варто зазначити, що під час гри ми притискаємо бандуру “до серця”, як казав Г. Ткаченко, і граємо обома руками - ліва рука ковзає по брямці і грає на приструнках, а права - зачіпає і приструнки, і баски водночас. Це т. з. зіньківський, або харківський спосіб гри, притаманний бандурі, яку зараз ми, завдячуючи хроматизації і підміні понять, називаємо народна, старосвітська чи харківська бандура). І ліра - струнно-смичково-клапонний інструмент (коліщатко працює як неперервний смичок, постійно подразнює струни - співаницю, яка веде мелодію, і бурдонні, фонові; висота звуку змінюється притисканням клапонів, себто скороченням звучащої струни-співаниці. Словом, права рука крутить корбочку, ліва - тисне клапони, вуста - співають).
К: Найближчою є бандура?
Т: Це мій перший інструмент.
К: Тоді давай детальніше про це поговоримо.
К: Він в тебе появився коли?
Т: Це інструмент попав мені до рук у 1988 році.
К: Ск-ки тобі років було?
Т: 19 років.
К: Тобто вже зрілий муж був, сказать. А до цього ти грав на чому? На хроматичній.. А коли почав грати?
Т: Я грав на бандурі з дитинства. Спочакту батько мені купив ту бандурку таку маленьку. Потім мене привели в шість років у музичну школу. Це була 19-та школа, клас Ірини Твердохліб. Вона, як кажуть, душі нє чаяла, дуже мене любила, тому що я був один хлопчик. Всі були дівчата. Вона мене готувала, бо треба було мене плекати. Готувала мене до капели бандуристів, тому що її кум, Гвоздь Микола, і відповідно, такий культ певний такий був, що треба працювати для того, щоб потрапити до капели бандуристів. Але коли я свого часу був на концерті, це ж були культові колективи, Ансамбль Вірського, Хор Вірьоки, Капела бандуристів, це були осередки національного культурного життя. І якось я був на концерті у філармонії зайшов за лаштунки і почув російську мову. Тому що на сцені все це відбувалось так, і мене це вразило. Поза сценою, за лаштунками воно було па-рускі, по-інакшому. Мене вразило це мене дуже.
Ну а потім... Я не любив цього інструменту спочатку, бо мене заставляли. Він величезний, важкий, хоча вона була якась компромісна така, менша, а потім.. і я не любив допоти, допоки не навчився підбирать. Репертуар був таким: всі грали Баха, ми ж грали там всю класику, Черні, Войта, Баха, Тітова, М'яскова - цілий ряд українських композиторів, що писали для цього інструменту. Для розширення репертуару, “чтоби воспітать нормальнава мальчіка, музикально одарьонава” треба було співати пісні - “пєсні разних народов, украінскіє ето так сказать, а головне -”:
В будьоновке шапке с горящей звездой
Сражался мальчішка, арьол маладой.
Або:
Ой панад Волгой леса зеленеют,
Вешние води ат пашні цветут
Під бандуру:
Вдаль над рекой песня звєніт
Пусть єйо слишат всє на Русі, - це з бандуру,
Або там:
Я встрєтіл вас і всьо билоє... це ми співали все.
Ну і звичайно, ж українські - і “думи мої” я співав, і “реве та стогне” цілий ряд українських речей, але от, розсмакував я це, коли...
К: Так було до 19 років? А потім?
Т: Нє, було інакше. Я закінчив музичну школу, почав підбирати мелодії. І всі пісні, які дома співались, я грав з бандурою. А потім я вчився в Косівському технікумі...
К: І шо ти там учив?
Т: Художник-майстер по шкірі. Я вчився там художній обробці шкіри, там прекрасна школа.
К: І шо тебе туди занесло?
Т: Батько хотів зробити з мене художника, крім того ще й врятувати мене від Афгану, можливо, заперти мене туди кудись подалі, бо тоді, до 86 року, ще відправляли.. Там були знайомі, він їздив туди, я їздив на дипломну практику, сюди в Київ, а він їздив до захисту диплому в Ужгород. Він займався, зокрема, художнім литтям. Тож я туди втрапив і там теж не полишав бандури, грав там на всяких там вечорах, Лесі Українки, Шувченка, Леніна... Дуже була курйозна ситуація, коли мене на вечорі Леніна попросили заспівати думу про Леніна, і я заграв цю думу з репертуару Жарка. А потім - оплески і все інше. А потім я заспівав на біс “За байраком байрак”. І завуч, мій дорогий Василь Чих вибігав на сцену, і перелякався, бо там сиділа партійна організація районна, а це була в Галичині це така тема дуже.. це вважалося націоналістичним просто, я не знаю що там націоналістичного - бо націоналісти співали, і все, цього було достатньо. А потім я почав там записувати стрілецькі й повстанські пісні в Галичині..
К: Сам?
Т: Так. І я почав розпитувати. Всі співають, в компанії старші люди. І я почав розпитувати, тут могили почали мені показувати. І якось на хвилі ось цій відродження я в 88 році повернувся сюди в Київ, і Анатолій Гришин, кобзар, якого в своїх колах ми називаємо дядя Гриша, робить з'їзд кобзарів, чи Спілку кобзарів організовує, і хоче щоб туди увійшли всі барди, Морзов Віктор, Василь Жданкін, Панчишин, якби от, модерне кобзарство, старе кобзарство. І мене історик зі Львова, з товариства Лева, знайомить з ним, потім виявляється, що він давній знайомий батька мого, вони - друзі шістдесятники, тоді, правда, я ще цього не знав, я вже потім це взнав... і він мене вставляє в програму концерту в Трапезній церкві Києвопечерської Лаври,.. І я там виступаю “Ой у лузі червона калина”, “Визволяти братів українців з московських кайдан”, люди там встають, овації такі, це був шок, шо там всі грали якесь прилизане, а тут, значить - конкретно - з московських кайдан, 88 рік... І там мене знайомлять з.. Мабуть по шапці дали цьму Гришину.
К: А тобі не попало по шапці з боку силових структур?
Т: Ні, Гришин тільки там підійшов, посварив про людське око, він так змазав це, але так був задоволений. І там десь мене познайомили.. з Малютою Іваном, і з Мирославом, його сином я був познайомився. І був там, чи там нас познайомили, чи на вертепі, здається там, з Будником, Олесь Бадьо познайомив.
Б: Ти з рук Будника взяв першу традиційну бандуру?
Т: Ну так. Ну так. Коли я вперше провів по цій.. Мені сказали: ти не кобзар.
К: Хто сказав, Будник?
Т: Ярослава Данилейко сказала. Ти, каже, не кобзар. Ти, каже, познайомся з Будником, ти знайомий?
К: А ти вже вважав себе кобзарем?
Т: Ну я вважав себе кобзарем. В мене амбіції були. Молодий, 19 років. Красівий, високий, і всьо такоє прочіє. Беседла-бандура велика, я - патріот.
К: А що це за беседла така? Це та рама називається беседла?
Т: Це від того шо реве. Громіздке воно таке, басове, баседле, басоля така величезна. (Тому й реве, і музикант при ній, хоч-не-хоч - змушений ревти.)
МК: Це ж черз це, можливо, відколи виникла ця бандура, - з'явився фразеологізм в українській мові - велике, як бандура, “от, мовляв, бандура!” (тобто) тяжке, громіздке.
Т: Ну я прийшов, в мене амбіцій купа, я - бандурист і все інше.. Мене Олесь Бадьо, такий скульптор, привів до Будника. Нас познайомили уже після цього вечора, а потім в майстерню на Сєдовців привів Олесь Бодьо. Я коли взяв цю бандуру, провів по ній, вона була настроєна на світову скорботу. Знаєте, це фантастично, це щось таке, ну таке.. Я закохався просто в цей інструмент з першого, мабуть, доторку. Вона просто не фальшивала, хоч вона і не настроєна була там добре. Але в ній шось було таке,..
К: Це Будник виготовив цей інструмент?
Т: Так, це Будника інструмент. Ця бандура потім десь на Кубань пішла, чи як там... І після цього свій весь репертуар, те, що я грав - за “байраком байрак” і все інше я переніс прямо на отцю бандуру.
К: Переніс?
Т: Переніс все.
К: І думу про Лєніна теж переніс?
Т: Ні, думи про Лєніна - то Боже упаси. Ну мене ж попросили. Я ж ніколи...
К: Та чо соромишся, ради Бога. Співав думу про Леніна. Це було.
Т: Ну було. Це прекрасний, до речі, твір, - віін до дум немає нічого спільного. Бо думи зовсім мають інший характер, і все інше. Але це твір, написаний Федором Жарком. На платівці він був. Я її з платівки вивчив. К: Ясно. І з тих пір пішло-поїхало. Да?
Т: З тих пір пішло-поїхало. Я грав стрілецькі пісні на ній. І їхдили з Будником і з Хаєм по Галичині, за Україну агітувати...
К: А зараз ти на інструменті якого майстра граєш?
Т: Я граю на інструменті Миколи Товкайла, цехмайстра кобзарського цеху з Переяслава. Це на старосвітській бандурі. На кобзі Остапа Вересая (М. Будник називав її вересаївська кобза, можливо, щоб підкреслити докорінну відмінність цього інструменту від бандури, бо прототип, за яким цей інструмент був п. Миколою реконструйований, взято з фотограії Остапа Вересая) роботи Грицька Сергія Павліченка з Корсуня, на лірі... позичаю ліру в Михайла Йосиповича Хая роботи Миколи Будника (Пан Микола називав її будничка).
К: А є, до речі, десь осередки в консерваторії, в філармонії, десь там хоч одиничні виподки, де мають автентичні інструменти, грають, на сцену виходять?..
Т: Єдиний викладач консерваторії, який грає на лірі, це Михайло Хай, він доцент Консерваторії, (Володимир Кушпет факультативно викладав гру на торбані, лірі, кобзі), а Кшупет - викладач Стрітівської школи. В Харківській консерваторії викладається, але з викладачів там ніхто не грає, питання ж про викладачів.
К: Тобто, в принципі, воно в загоні перебувається.
Т: Ну там немає системи викладання, написаний підручник Кушпета.
К: Тут хоча б допуск був, бо там же вторгнення йде.
Т: тут така проблема, що були спроби в Харкові викладати цей інструмент як факультатив в Інституті культури. Кушпет їздив туди для викладання. Але скасували фінансування, і це стало абсолютно невигідним (для викладача). І Хай їздив до Рівного теж викладати ліру в Інститут культури. Там є учень Хая - Сергій Ткач, який став серйозно штудіювати лірницьку традицію Івана Власюка.
К: Отже видно, що навчальні заклади - це тупиковий шлях - туди проникнути в принципі, якщо так взяти.
Т: Ну і в Стрітівці ще факультативно це викладається.
К: Так, факультатив - це тупиковий шлях. Значить уповати залишається на ентузіастів, так?
Т: Так.
К: Це ж серцевина цього питання, так?
Т: Оце, власне, і питання. Уже зараз намітилася така тенденція...
К: Вони згуртувалися, якшо є такі ентузіасти, де вони гуртуються?
Т: Ці ентузіасти гуртуються в братстві, яке називається Кобзарський цех.
К: Він віртуальний, так би мовити?
Т: Ні, чому, реальний. Якщо є продукція, яку можна помацати. Є інструменти музичні - можна їх помацати, на них заграти; можна побачити продукцію цього цеху, є диски ось Драч випустив, є книжки, самовчителі; те що вони заявляють постійно про себе на концертах...
К: Я мав на увазі - це коли звужене коло. А таких випадків, як ото в вагоні, повно народу, де дихають перегаром, ковбасою, матюкаються, кричать, в карти грають і т.д. дим стоїть... Це випадок, чи це (відбувається постійно).
Т: Тобто, чи ми там працюємо? Я б не сказав цього, не міг сказати, що це у нас постійна робота.
К: Є небезпека в певному плані, вони матюкаються і набити готові, да?
Т: Ніякої агресії не спостерігав. Навіть в часи найгірші часи такого просто не було. Але було, просто ну є така справа, що люди. Ну є опущені... Корній (він не є опущеним) співає на станціях метро і грає на вулиці. Ми теж граємо на вулицях і в метро. Але коли, скажімо, ми моємо можливість заробити, чи можливість донести це в якомусь.. подти це в “кращій упаковці” зараз, наразі, бо ніхто ж ніколи від торби не застрахований, і врешті, тут така справа, що це не означає взагалі що щось є вищим, а щось -нижчим. Інша справа, що коли треба працювати в електричці взимку, чи в деяких інших місцях, то це треба з голосом конкретно попрощатися.
К: Та це я зрозумів, але так просто, промацую.
Т: Тут така справа. Коли ще влітку, то грати в електричці - це одна справа. А зараз грати в електричці - це інша справа.
К: Писати про це, чи просто так?..
Т: А от взимку, - це традиційно, що цих старців, чи цих кобзарів запрошували в церкву пограти, дяк запрошував, чи на вечорниці десь дівки, чи.. І ми так граємо - десь для Пласту грю, чи хтось там десь в дитсадок хто запросив, в бібліотеку. Йдемо. І, значить принцип такий - не відмовляти. Це позиція така: якщо кличуть - треба йти. Бо воно ж все-одно там вернеться.
Т: Що це він собою являє, Кобзарський цех, що це таке? Яка структура, ну, як-би, шо склалося? Скільки, скажім, людей, чим вони займаються?
Т: Ну в нас на цій цішці, цішка - це такий значок Кобзарського цеху, гербом це не назвеш, бо за законами геральдики, все ж таки це невірно, але це цеховий знак.
К: Традиційний сигнал такий для кобзарства?
Т: Да. Щит поділений навпіл. В одному полі - бандура, а в іншому - сокира. Це означає: майстри і виконавці. Одні поєднують в собі і ті, і ці начала, як Будник чи Товкайло, а інші, (скажімо, Георгій Кирилович Ткаченко, - придбав бандуру на розвальці в Харкові і віддавав її на реставрацію майстрам)...
К: А ти є чистий виконавець, в тебе руки до майстрування не стоять?
Т: Якось склалось так, шо не зробив я жодного інструменту...
К: І мабуть уже не зробиш?
Т: Та якісь амбіції є ще.
К: А навіщо? Навіщо переводити час?
Т: Просто я пройшов якби оцю всю школу від завалення дерева до розпилювання його... як ми там ставили все це...
К: Це академія.
Т: А дійти до завершеного інструменту..
К: Теоретично ти це все знаєш, а..
Т: Знати - це є практикувати. Тобто якби я... Але амбіції ще лишились...
К: Ну добре, А щоб назвати хоча б по одному виконавцю, достойних того, щоби їх імена тиражувати, крутиться щось? Чистих виконавців, поєднавців, а потім чистих майстрів. Можна почати з тебе як з лауреата.
Т: З таких метрів - це учень Георгія Ткаченка, цехмайстер Кобзарського цеху, Микола Товкайло, це учень Георгія Ткаченка живе в Переяславі, він вчений-археолог, працює в Національному інституті археології, либонь в Толочка. Це традиційна бандура за Ткаченком. Володимир Кушпет - це теж учень Будника, як він себе вважає, грає і на хроматичній бандурі, і на старосвітській бандурі, один із засновників ансамблю “Кобза” і все інше. Він перший, хто озвучив кобзу Остапа Вересая за М. В. Лисенком. Тобто, крім старосвітської бандури, кобза Остапа Вересая, ліра колісна, торбан, т.з. Відортовий торбан, з натяжкою відортовий, але принаймні його репертуару (тобто грає традиційний репертуар на кобзі Остапа Вересая, старосвітській бандурі, колісній лірі, торбані Відорта; автор самовчителя гри на цих інструментах; викладач Стрітівської школи, викладав ці дисципліни також і в Київській консерваторії).
К: Це вже три.
Т: Михайло Хай. Грає на лірі колісній. Це один із перших, хто грав на лірі колісній, один із метрів таких, і хто досягнув реальних успіхів у цій сфері, то це колісна ліра, і, в меншій мірі, старосвітська бандура. Кушпет викладач Стрітівської школи, як я казав уже, вищого педагогічного ліцею, як воно там називаєтьсья. Хай - доцент Консерваторії, зараз у докторантурі, кандидат мистецтвознавства. В Харкові - Кость Черемський. Він є лікар - реаніматолог, грає на старосвітській бандурі, автор книжки “Повернення традиції”, яка вийшла у 1998 р. Дослідник історії кобзарства в нашому середовищі. Ярема Вадим Шевчук, один із перших учнів Будника, він історик мистецтва і художник-реставратор, брав участь у реконструкції Михайлівського Золотоверхого і Успенського соборів, і ще цілого ряду церков Києва і Киіївщини. Збирає.. Грає на колісній лірі, а також на бандурі старосвітській, на волинці, на блок-флейті, на цинку, це в меншій мірі кобзарські інструменти, але як два плюс один...

Із тих, хто зараз в меншій мірі цьому присв'ячує життя, але хто одним із перших починав - це Санін Олесь, він займався дуже активно полісською лірницькою традицією, це кінорежисер, автор фільму “Мамай”. Баришовець Юрко зі Збаражу, він грає на кобзі Остапа Вересая. Сергій Редько, у якого я також вчився гри на бандурі Ткаченка. Він художник-монументаліст. Ростислав Забашта, кандидат мистецтвознавства Національного інституту етнології і мистецтвознавства, грає на старосвітській бандурі, вчився у Ткаченка. Ігор Карпович Рачок, теж причисляється до учнів Ткаченка, бо Ткаченка його вважав. Це бандурист із с. Лавиркове Роменського р-ну на межі Черкаської і Сумщини біля Ромен. Про нього теж дуже багато говорити можна. Це просто велика постать. Михайло Коваль. Це самородок, самоучка. Він взяв старосвітську бандуру в музеї в Черкасах, настороїв її і на ній грає традиційний репертуар, хоча починав грати на беседлі. Він викладач іноземних мов у с. Великий Хутір Драбівського р-ну Черкаської обл. Він активно виступає на радіо часто, співає і пісні, записані в своєму селі, в супроводі бандури. Едуард Драч також один з перших грає на кобзі Остапа Вересая. Лауреат першої Червоної Рути, що немаловажно, оскільки подальші ЧР вже були не такі. Крім того, грає на гуслях іще, на криловидних гуслях, які ми називаємо Словішами (бо на корпусі гусел, викопаних із оборонного валу в Новгороді, які стали прототипом криловидних гусел, реконструйованих майстром М. Будником, зберігся напис “словіша”). Це новгородські гуслі, реконструкції Миколи Будника. Крім репертуару традиційного, який у нього є в меншій мірі, він творить от те, про що ви говорили, сучасні речі, такі, як “Із полону з-під Ізмаїлу”, його пісня під гітару, яка вже стала народною. Ось навіть на цьому конкурсі її співав Роман Мороз. Я так сміявся... Він не сказав, що це народна, але просто - автора не назвав, і впірьод... Він є поліінструменталістом - грає на гітарі (це не кобзарський інструмент), на фортеп'яно, на скрипці. Тарас Силенко. Бандурист. Той - лікар, цей, власне, бандурист. Гарє на хроматичній, зараз практично не грає, на старосвітській бандурі грає.

(Олексій Кабанов, змайстрував колісну ліру, на якій віртуозно грає медитативну музику, також грає на шоломовидних, або т. з. псалтиревих гуслях, реконструйованих М. Будником, і кобзі Остапа Вересая роботи Миколи Будника, цимбалах, криловидних гуслях виготовлених власноруч. З майстрів - це Гриць Сергій Павліченко з Корсуня та Сергій Перехожук, художник з Ірпіня вони починали майструвати в майстерні Будника, ще коли той мешкав на Сєдовців.) Ps: в дужках подані мої коментарі для уточнення чи повнішого висвітлення понять; “К” - кореспондент Володимир Музика, “Т” - Тарас Компаніченко, запис 18 лютого 2003р.

<<назад